...Біль душі можна сприймати по-різному… Закопати якнайглибше, сховатися за маскою вдаваного благополуччя. Та чи можна заховатися від себе? Чи загоїться рана, засипана товстим шаром забуття? А може, варто, як би це не було важко, дістати той біль на поверхню, вилити, виплакати, спокутувати, аби жити далі? Мій біль – мій гріх – моя совість. Я дістаю мій біль з глибин душі, я ділюся ним з вами. Я гірко розкаююсь і молю про прощення…
Ви так хотіли в цьому світі жити, Мої нещасні, вбиті мною діти.
Чим ліпша я за Понтія Пилата – Жорстока ваша вбивця, ваша мати?
Беззахисні, безгрішні і безвинні, Скалічені в утробі, в середині,
Чим ви переді мною провинились, Що через мене в світ не народились?
Мої скалічені, рідненькі діти! Мене ж колись також могли убити,
Та матінка велику душу мала, Вона життя мені подарувала.
А я така невдячна, малодушна… Мовляв, для вас пора була неслушна.
Все виправдань за вас собі шукала І на прощення Господа чекала.
Знайшлось би місце вам у цьому світі, Розтоптані, ще не розквітлі квіти.
Я Матір Божу день і ніч благаю, Аби вона забрала вас до раю,
Щоб ваші душі там могли радіти… Простіть мене, убиті мною діти.
28 лютого 2010 р
Ненародженим...
Вступ
Життя – дорогоцінний Божий дар, Лиш Він дає – лиш Він забрати може. Та люди нехтують тим даром, що Ти дав, За те прости їх і помилуй, Боже.
Ти розпочав колись свій Хресний шлях, Взяв всіх людей гріхи собі на плечі І той найтяжчий гріх у всіх віках – Убивство в лоні матері малечі.
Ісусе! Передвічний Син Отця! Ти ненароджених на Хресній їх дорозі Не залишай! Будь з ними до кінця! Самі пройти той жах вони не взмозі.
Від них відрікся цілий білий світ, Їх рідні матері й батьки вбивають. Не жити їм щасливих довгих літ, Про порятунок душі їх волають.
Пречиста Діво! В свій небесний рай Прийми хоч Ти скалічених цих діток! І заповідь святу «Не убивай!» Нагадуй повсякчас усьому світу.
1.
Ну от і почалось моє життя… Клітиночка, що ділиться, зростає. Під серденьком матусі я – дитя, Хоча вона про те іще й не знає.
Я – щастя, я – надія, я – мета, Я – радість і сльоза твоя, матусю. А смуток щоб тебе не огортав, До тебе ніжно-ніжно пригорнуся.
Ти бережи, матусенько, себе, Бо я тебе люблю, я вже людина! Яскраве сонце й небо голубе Благословляють нас у цю годину.
…Дізнавшись, не радієш – навпаки. Невже посмієш ти таке зробити? Я чую, мамо, всі твої думки – Вони про те, аби мене убити.
2.
Вже моє серденько б’ється, Не радіє й не сміється. Я беззвучно гірко плачу, Бо матусю не побачу.
Мила, добра, ніжна, рідна… Ох, матусю моя бідна! То невже ж моя провина В тім, що я – твоя дитина?
Я візьму цей хрест, матусю, Хоч розп’яття я боюся. Я ж безпомічний, маленький, Та того бажає ненька…
3.
Я росту, хоч непотрібний, Ні для кого я не рідний. Скоро серце моє вирвуть, В небуття лечу, у прірву.
Я вже маю оченята… Подивитися б на тата, Може б, душу скам’янілу Мої очі відігріли.
Та навколо мене темно, І зростаю я даремно. Всі чекають ту годину, Коли я навіки згину. ___________________________________________________________________
Можливо, ці публікації допоможуть не тільки мені, а й вам... Можливо, для когось стануть своєчасною порадою, а для когось - і врятують життя... -------- обов'язково читайте продовження "Покаяння"
