А їй ще б тільки жить та жить, Кохати та сміятись дзвінко, Бо та, що у труні лежить - Ще не стара вродлива жінка.
Потрібно, щоби хтось помер, Аби його зашанували, Бо стільки квітів, як тепер, Їй за життя не дарували.
А ці промови, ці слова Про те, як всі її любили - Чому ж, коли була жива, Про те їй рідко говорили?
Чому ж її життєвий шлях В сльзах частіше був, ніж в щасті? І що тепер ті "ох!" та "ах!", ЇЇ підняти вже не вдасться.
Як квітка, скошена в траві, Вона тепер навік спочила... Дай Бог, щоб тих, хто ще живі, Ця смерть хоча б чомусь навчила.
P.S. Цей вірш впродовж майже 10 років залишався незавершеним, обірваним на півслові. http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=168429 Колись моя найкраща подруга після похорону своєї свекрухи сказала: "Навіщо їй тепер та гора квітів? Поки була жива, треба було їх дарувати". Ця фраза наштовхнула на сюжет твору, але на незакінчений сюжет. І от тепер нарешті ті одвічні роздуми про життя і смерть, пережите й побачене, підказало кінцівку...
