Цей твір (дещо незакінчений) більше десятка років пролежав у мене в талмутах, вже "списаний" мною як такий, що втратив актуальність... Народилась і виросла я в селі на Сумщині. Потім доросле життя віднесло мене далеко від батьківського дому. Після смерті мами у 1997 року життя змусило мене знову на два роки поселитися в осиротілій хаті, жити, працювати. Я не те, щоб злякалася труднощів, якими сповнений сільський побут, просто не мала змоги там реалізуватися, дати повноцінну освіту дітям. Тож відбувши всі необхідні поминальні обряди по мамі, знову покинула вже остаточно осиротілу хату, котру колись покійний татусь будував з любов'ю для нас - трьох його доньок. Живучи в селі, я потроху описувала у віршах реальні історії з життя реальних людей. Потім деякі з них з художнім вимислом дали і нові сюжети. Так і писався помалу "Український серіал". Якщо хтось з моїх колишніх односельців їх прочитає (інтернет вже не є чимось недосяжним і в селі) - упізнає багатьох його героїв. Я довго вагалася - чи варто виставляти це тут, чи буде це комусь цікаво. Врешті-решт вирішила, що багато моментів, описаних, можливо, навіть розкритикованих - притаманні людям в різні часи і в різних середовищах. Тому, в пам'ять про моїх батьків (27 лютого 2010 року виповнилось 20 років з дня смерті мого тата), їхню молодість (до старості обоє так і не дожили) я починаю розміщувати тут один за одним сюжети з життя-буття українського села кінця 20 століття. Як воно там зараз селянам живеться - знаю вже тільки з розповідей, тому продовжувати серіал не буду, не вмію писати про те, чого сама не пережила, не бачила, не провідчувала. Отож, "Дозвольте всіх вас запросити На український серіал!"
ВСТУП На серіали нині мода: Багаті плачуть, з ними й ми, Яка б там не була погода, І в літку, і серед зими. А може, годі сльози лити, Хоч буде й пристрастей накал. Дозвольте всіх вас запросити На український серіал. Хоча у цьому серіалі Орейро і нема Наталі, Нема Дієгів і Мігелів, Ні Маріанни ні Ракелі, Та є Івани і Тетяни, Петри, Явдохи і Уляни. Є навіть Юлька, та, що гляне – І наче хтось вам гривню дав. Вона по паспорту Уляна, Та хто ж в той паспорт заглядав? Живе Уляна, себто Юлька Не в Ріо і не в Акапулько, А в невеличкому селі. Таких багато на землі, На нашій славній, українській, Там збереглись іще дідівські Примовки, звичаї, пісні, А в кожній хаті на стіні Висять вишивані картини – Народний символ України.
(короткий зміст попередніх серій) Так от, живуть собі селяни, Петри Параски і Уляни, Хто як уміє, хто як може, То ж довгих літ пошли їм, Боже. Жили у злагоді сусіди, Ділили радощі і біди. Було, один свиню заріже, Поділить сало і м'ясце – І для сім'ї є добра їжа, І по сусідах рознесе. А потім той, а потім інший, Сусідам кожен роздавав. Тож ж часто мав шматочок свіжий, Хоч холодильника й немав. Коли жінки ішли на ланку, Співало з ними все село. Далеко чуть було селянку, Магнітофонів не було. Поволі підростали дітки, Всім хутірцем до школи йшли. Бувало, лаялись сусідки, Та більше в злагоді жили. З'явився перший телевізор, Його придбав собі Сергій. Впаде лиш темряви завіса – Всі до Сергія йшли мерщій. Іван купив собі машину. Чи хтось хворіє, не дай Біг, Чи треба похрестить дитину – Іван везе усюди всіх. Такий був дружний хуторець, Тепер же звівся нанівець.
Пройшли роки, змінились люди, В селі реформи час настав, А що надалі з того буде – Аби ж хоч хтось та підказав. Начхать корові на реформу, Аби давали більше корму. А де ж їх взяти, ті корма, Коли в селі вже рук чортма? Нема й колгоспу вже тепер, Лишилась тільки КСП. Воно то може і нічого, Хай хто як хоче так зве, Якби ж хоч лад якийсь був з того, А то село ледь-ледь живе. Аби було за що придбати Для посівної дизпальне, Авансом треба продавати Те, що колись ще хтось пожне. А щоб пожати й змолотити, То треба знову брать кредити. …
В селі три місяці скорбота – Помер колгоспний голова. Неначе й не брудна робота, Знайти нового – чорта з два. Такі розумні всі мужі Клясти недоліки чужі, А щось самому поміняти – То ми, як мовиться звиняйте. І тільки серій через двадцять Вдалось сміливця розшукати, А якщо буде хтось сміяться – Той стане сам головувати. Ото ж за пост взялась Лукерка, Не з полохливого числа. Вона сторожувать луцерку Ночами в полі почала. Лукерка – справді мужня жінка, Стоїть немов солдат в строю, Бо косять всі, кому не ліньки, Колгоспну пашу, як свою. Ніяк до них не дійде мабуть, Що то вони у себе крАдуть. Ну що ж, вітаємо Лукерку – Таки уберегла луцерку, Але прогавила жнива… Не вийшов з неї голова.
Гуде село, неначе вулик: Хтось обікрав колгоспний склад. І не один великий клунок Вже не повернеться назад. Та чим незвична цяя справа – Замки цілісінькі були. Така це загадка цікава, Хоч посилай в «Що? Де? Коли?». А через місяць – ще новини Для всіх, у кого є язик. Купив собі нову машину Простий колгоспний комірник. Можливо, хтось і здогадався, Але про те не признавався. Та Бог, як хоче, так і судить І режисер Він хоч куди: Буває, так сюжет закрутить – Комусь то будуть не меди. Влип комірник в таку халепу – Подробиць краще вам не знать. Від когось відкупитись треба, Щоб не попасти в каземат. Ото ж у цю лиху годину Продати мусів він машину. Та ви за нього не журіться – Вродила добре знов пшениця, А пішки він ходить не звик – Простий колгоспний комірник.
Лежить колгоспний конюх Толя, Той, що тверезим не бува, Спить на зупинці – руки голі, Простоволоса голова. Воно хоча і травень місяць, Та спеки час ще не прийшов. Чи ж кращого проспатись місця Собі п’яничка не знайшов? А день той був не зовсім звичний: Хто проводи зве, хто гробки, То ж повертались з кладовища, Теж нетверезі парубки. Хтось крикнув: «Только, годі спати!» Та й вирішив пожартувати. Коли прокинувсь конюх бідний, Глядь: а на нім вінок лежить, Ще й надпис: «Від близьких і рідних», І так йому схотілось жить! Сидить з отим вінком і плаче, Бо вирішив, що вже помер. Якийсь дідок: «Здоров, козаче! Чому горюєш ти тепер? Не треба, хлопче, так журиться, Ходімо вип'єм, що годиться». Отямивсь конюх, а по тому Від діда дременув до дому. На все, як кажуть, Божа воля – Покинув пити конюх Толя.
Розваг в селі не так багато, Зате багато різних справ. А балачки – то справжнє свято, Якби хто тільки привід дав. Вже трохи стихли ахи – охи Щодо бухгалтерки Явдохи. Жила вона за трактористом, Не дай Господь, щоб так хтось жив. Таким Петро був норовистим, Ні за що жінку часто бив. То п’яний попід тинню спав, А якось взагалі пропав. Явдоха скрізь його шукала – Нема ніде її Петра, Та їй новини розказала, Ота буфетниця, котра В закусочній «Жіночі сльози» На кшталт місцевого спінози: «В селі сусіднім листоноша, Така самотня та хороша. Вона приглянулась Петрові, Коли бульдозером своїм Тягав в бригаду з лісу дрова І десь угледів там її. Немов школяр, так закохався, Та так у неї і остався». Почула те Явдоха бідна, Як заголосить: «Мамо рідна! Така ганьба на старість літ! Перевернувся білий світ!». Та плач не плач, - Петро не чує І з молодичкою ночує. На землю темрява спустилась – Явдоха вікна бить пішла, В селі чужому заблудилась, Потрібну хату не знайшла. Та щоб даремно не ходити, Зайшла у перший ліпший двір Та й заходилась вікна бити, Розлючена неначе звір. Коли вискакує із хати Наш агроном, що сам там жив Хотів того відлупцювати, Хто хуліганити посмів. А там Явдоху він побачив, У темряві вона ще «Ах!» Стоїть серед двора і плаче, І ще прекрасніша в сльозах. Її господар заспокоїв, Та й до своїх завів покоїв. А що вже там вони робили – То знає мабуть тільки Бог: Чи то розбиті вікна склили, Чи може чай пили удвох. Одне невдовзі прояснилось – Явдоха там і залишились. Живе, немов у себе вдома. «А що? Який мій, - каже, - вік?» І жінка є у агронома, І у Явдохи чоловік. От доля! Хай їй буде грець! На цьому б казочці й кінець, Та через місяць десь по тому Вернувсь Петро до свого дому. Чи ностальгія доконала, Чи то поштарочка прогнала. Життя – складна доволі штука, А для Петра ото наука. Не просто облизня впіймав, А навіть втратив те що мав.
Копійка важко дістається Тому, хто мешкає в селі. Хто не ледащо, той доб’ється, Аби було і на столі, І в коморі і у хаті Тим ми і раді, чим багаті. Однак хоч важко заробляти, Чомусь у моду увійшло Такі гуляночки справляти, Щоб об’їдалось все село. І так старається наш люд Обличчям не упасти в бруд, Одне спішить поперед іншим Меню прославитися більшим. А от Степана та Тетяну Хоч в книгу Гінеса занось, Бо ще таку гулянку гарну Нікому справить не вдалось. Добряче відбули хрестини Своєї шостої дитини. Хрестини тільки відгуляли, Не встиг іще осісти пил, Як сина старшого призвали Служити до військових сил. Пирує знову все село. Чого там тільки не було! Одну свинюку закоптили, Другу свинюку продали І всяких пундиків купили, Щоб подавати на столи. Аби не довелось казати: «Бананів, куме, в нас нема», Спішить Тетяна їх подати, Ото завбачлива кума! Наїлись гості, напилися, А в хаті злидні завелися І сала не залишилось у бодні, То діти й бігають голодні. Десь щось украдуть по сусідах – Ото для них і весь наїдок. Зате яка була гулянка! І досі згадує Тетянка.
Живе в селі у нас Марія, Дружина столяра Андрія, Не вельми гарна й непотворна Звичайна жіночка моторна. У неї закохавсь безтями Наш головний економіст За нею сохне він роками Немов осінній жовтий лист. З цієї самої причини Своєї власної сім'ї Він не завів. На роль дружини Міг взяти лиш одну її. Такого щирого кохання Ви не знайдете і в книжках. Марія з вечора до рання І зрання знов в його думках. Стосунків, що між ними склались, В селі ніхто не розумів. Економіст своїй коханій Допомагав, як лиш умів. Андрій – не те що підкаблучник На все те очі закривав. Бо Віктор навіть і получку Своїй коханій віддавав. Коли ж з Андрій хтось сміявся, То він на те не ображався І говорив усім в селі, Що Віктор просто друг сім'ї. Взялись Марія з чоловіком Побудувати новий дім І що ж ви думаєте? Віктор – І жив на будівництві тім. Любов – штукенція не слаба, Не перетворює ж хіба Економіста на прораба А чоловіка на раба.
