А їй ще б тільки жить та жить, Кохати та сміятись дзвінко, Бо та, що у труні лежить - Ще не стара вродлива жінка.
Потрібно, щоби хтось помер, Аби його зашанували, Бо стільки квітів, як тепер, Їй за життя не дарували.
А ці промови, ці слова Про те, як всі її любили - Чому ж, коли була жива, Про те їй рідко говорили?
Чому ж її життєвий шлях В сльзах частіше був, ніж в щасті? І що тепер ті "ох!" та "ах!", ЇЇ підняти вже не вдасться.
Як квітка, скошена в траві, Вона тепер навік спочила... Дай Бог, щоб тих, хто ще живі, Ця смерть хоча б чомусь навчила.
P.S. Цей вірш впродовж майже 10 років залишався незавершеним, обірваним на півслові. http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=168429 Колись моя найкраща подруга після похорону своєї свекрухи сказала: "Навіщо їй тепер та гора квітів? Поки була жива, треба було їх дарувати". Ця фраза нашто
... Читати далі »
Сталося так, що 14 жовтня 2012 року, у день світлого празника Покрови я була свідком спільної молитви кількох сотень людей, з десяток священиків, студитів та двох православних владик на унікальному комплексі в селі Озерна, що на Тернопільщині. Відзначали десяту річницю його спорудження. Його історія, яку мені розповіли односельці, була зворушливою на стільки, що невдовзі виникли ось такі слова. (До речі, батько нареченої, пан Богдан Калушка, для можливості виконання заповіту загиблої донечки, розпочав свою справу із встановленого при дорозі навпроти комплексу вагончика у якому пропонували подорожнім дуже смачні страви. Пройшло 12 років. Із того часу все тут змінилося. Зараз на цьому місці споруджено величне кафе-ресторан із комфортабельним готелем та чималою кількістю обслуги. Не змінилася лиш слава про комплекс та кафе «Зупинка», яку й досі подорожні розносять по світі: Тут місце де гостинно зустрі
... Читати далі »
Хто там за вікнами ходить І голосно так зітхає? Це ти, невгамовний Вітре? Тебе я впізнала, заходь! Гуляй, як у себе вдома, Заглянь у кожну шпаринку, Можливо, у тебе вийде Знайти мій вчорашній день?
А хто там так гірко плаче? Ну що ти, Дощику любий! Не варто так побиватись! Чи, може, й тобі шкода, Що навіть нишпірка Вітер, Хоч як і не намагався, Не зміг для нас відшукати Ні миті вчорашнього дня...
Усе кудись летить навколо нас. І ми втомились в цьому ритмі жити. Лише безсоння зупиняє час, Щоб ми могли хоч трішки відпочити.
А ми від нього хочемо втекти, Тому, що скористатись ним не вмієм. Безсоння боїмось, як самоти, Його, як самоту, не розумієм.
Допоки ми ще зовсім молоді, Безсоння нас відвідує нечасто. І згадує про нас лише тоді, Коли живем в очікуванні щастя.
А як відзначим літній ювілей, Нема потреби дуже поспішати, - Безсоння дане нам як привілей, Щоб нас життям удосталь навтішати.
А хтось і день проспить, і ніч проспить, І не збагне через буденну звичність, Що сон - всього одна коротка мить, Безсоння ж - то така маленька вічність.
Якщо Ви погоджуєтеся із моїм світосприйняттям, вираженим у моїх віршах, я буду вдячна за Вашу підписку на щомісячну розсилку мого доробку.
Щиро Ваша Валентина Попелюшка
У року є весна – пора ласкава, 
